Сборник украинских стихов

Вірші про українську мову

Що слово для письменниці було найкращими ліками, ми дізнаємося з поезії «Як я люблю оці години праці». Творча робота змушувала Лесю Українку абстрагуватися від страждань, забути про них. Пишучи, заглиблюючись у перипетії сюжетів, вона поринала в інший світ, який приносив полегшення і радість.

Як я люблю оці години праці,
Коли усе навколо затиха
Під владою чаруючої ночі,
А тільки я одна неподоланна
Врочистую одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Летять хвилини – я не прислухаюсь.
Ось північ вдарила – найкращий праці час, –
Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша
І швидше у руках забігало перо.
Години йдуть – куди вони спішаться?
Мені осіння ніч короткою здається,
Безсоння довге не страшне мені,
Воно мені не грозить, як бувало,
Непевною і чорною рукою,
А вабить лагідно, як мрія молода.
І любо так, і серце щастям б’ється,
Думки цвітуть, мов золоті квітки.
І хтось немов схиляється до мене,
І промовляє чарівні слова,
І полум’ям займається від слів тих,
І блискавицею освічує думки.(фрагмент)

У своїх творах Леся не раз наголошувала на силі поетичного слова, на його здатності впливати на людей: піднімати настрій, заспокоювати, вести у бій.

Поет під час облоги

Поет не боїться від ворога смерти,
Бо вільная пісня не може умерти.
Тож він з ворогами і з лихом жартує
І вірші, мов легкії стрілки, гартує,
І кидає пісню в широкий простор;
Скрізь чутно її, на майдані і в полі,
Юрба перейма тую пісню, мов хор.
Все бачить співець у широкім роздоллі –
І небо, і море, красу світову,
І людям співає він пісню нову.
Усе одбивається в пісні, як в морі:
Рожевая зоря, й червоная кров,
І темна ненависть, і ясна любов,
І пломінь пожару, і місяць, і зорі.
Та пісня, як море, і стогне, й рида,
І барвами грає,
І скелі зриває,
Як чиста прозора вода.
Всі слухають пісню: нещасний коханець,
Щасливая пара, і мати, й дитина,
Співа тую пісню дружині дружина, –
Те знає і тішиться музин обранець,
Бо вдень, серед люду, поети мов діти,
Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,
І вабить їм очі великая слава,
Якої не дасть перемога кривава, –
В надії на неї терновий вінець
Прийма молоденький співець.(фрагмент)

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так гостро іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш…

Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

Вірш Лесі Українки про силу слова

Короткі вірші про квіти і весну для дітей

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Останні квітки

Ох, розкрились троянди червоні,
наче рани палкі, восени,
так жалібно тремтять і палають –
прагнуть щастя чи смерті вони?
Не осиплються тихо ті квіти,
не настане життя в них нове,
ні, ударить мороз до схід сонця
і приб’є поривання живе.
І зчорніють червоні троянди,
наче в ранах запечена кров…
Ох, нехай же хоч сонця нап’ються,
поки ще їх мороз не зборов!

На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило.

***

Моя люба зоря ронить в серце мені,
Наче сльози, проміння тремтяче,
Рвуть серденько моє ті проміння страшні…
Ох, чого моя зіронька плаче!

***

Скрізь, де не гляну, сухі тумани розляглися,
поле і гай у серпанки тонкі повилися,
марево біле покрило і річку, й сагу,
вітер з полудня несе без кінця ту югу.
Світло сліпить, та не грає веселе проміння,
вітер гуде, та задуха гнітить, мов каміння.
Так у розлуці з тобою кохання моє
світить і смутить, буяє й життя не дає.

ТЕЛЬНЮК: Сестри – Досадонька – слухайте пісню на вірш Лесі Українки:

Читай максимум цікавих новин у
Viber

Поезії Лесі Українки про любов і кохання

Особисте життя Лесі Українки – привід для окремої статті. Чого тільки варта щемка історія стосунків із Сергієм Мержинським, якому поетеса присвятила чимало творів та листів. Опісля Леся Українка вийшла заміж за Климента Квітку. Дітей у пари не залишилося.

Відповідь

Не жаль мені, що я тебе кохаю,
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні, не кажи, що зійдуться колись!
Не зійдуться, мій друже, я те знаю.
Моє кохання – то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ похилий та смутний, –
Плюща обійми гублять силу дуба.
Та без притулку плющ зелений в’яне,
Я не зав’яну, я знайду руїни,
Я одягну обдерті, вбогі стіни,
Зелений плющ оздобою їм стане.
В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені луну розмови
Від мого дуба любого з діброви, –
І спогад любих літ повік не згине.

На мотив з Міцкевича

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!
Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.
Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –
Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?..

Все, все покинуть, до тебе полинуть

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.
Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
А прийде час розсипатись руїні, –
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?

Лісова пісня (уривок)

..Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання – як вода – плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
де пал – воно кипить, а стріне холод –
стає, мов камінь. От моє кохання!
А те твоє – солом’яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелиться. Зостріне іскру,
згорить, не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізними дощами каяття…

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слова,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…

Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.

Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй…
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.

Уривок з вірша Лесі Українки про кохання

Семь тысяч слов (стих на русском языке)

Семь тысяч никому не нужных слов, А сколько же еще безумно алчет Покинуть душный, неуютный кров, В котором с каждым днем теснее, жарче?

В котором вечный разномастный гам И толчея, как в древнем Вавилоне, Не выстоять его сырым стенам — Неистов нрав тех слов и непреклонен.

Любые им оковы нипочем, Не сдержишь их безумные порывы, Им можно быть слугой иль палачом Пока они в остроге своём живы.

И можно заглушить их голоса, Обагрить зачерствелые ладони, А можно стать рабом, как стал я сам, Что под ярмом чужим чуть слышно стонет.

Семь тысяч слов не нужных никому, А сколько их еще кишит под кожей, Но всё ж по разуменью моему Их убивать создателю негоже.

Один день из жизни водителя автобуса, автора стихов

Я начал смотреть фильмы Джима Джармуша с конца. Джармуш — это представитель американского независимого кино и он терпеть не может, когда ему говорят, что и как снимать.

Последний его фильм «Мёртвые не умирают» мне понравился. Это попытка пересмотреть жанр «зомби». Хотя многие поклонники Джармуша не разделят мои эмоции, я считаю, что получилось хорошо.

Вчера посмотрел предыдущий фильм «Патерсон».

Когда включаешь такие фильмы, то нужно вырвать из головы голливудский шаблон, что в кино обязательно должно что-то происходить. Я не против голливудских шаблонов, просто иногда они мешают.

Главный герой фильма — водитель автобуса, которого играет Адам Драйвер. Уже забавно, фамилия с английского переводится как «водитель». Его зовут Патерсон и он живёт в городе Патерсон.

Фильм — это неделя из жизни Патерсона, где каждый день — одинаковый. Он встаёт, отправляется на работу, ездит по маршруту, слушает разговоры людей в автобусе, обедает, потом идёт домой к жене, гуляет с собакой и идёт спать. Прогулка с собакой выглядит так: Патерсон доходит до любимого бара, привязывает пса и заходит внутрь выпить бокал пива.

Но есть и отличие — каждый день Патерсон пишет стихи. Он заносит их в секретный блокнот и это необычные стихи, они без рифмы. Его кумир — поэт Вильям Карлос Вильямс.

Фильм снимали в городе Патерсон, он, действительно, существует. И там на самом деле жил поэт Вильям Карлос Вильямс, который сочинил поэму «Патерсон». Вильям работал в русле авангарда. Но, как сказал один из героев фильма: «Читать стихи в переводе как мыться под душем в дождевике». Насладиться такими стихами можно только если владеешь английским.

Как только я посмотрю все фильмы Джармуша, то обязательно составлю список рекомендаций, с чего лучше начать, а что пропустить.

Считаю, что «Патерсон» стоит посмотреть, но лучше на английском. Я не представляю, как можно перевести эту странную поэзию, которая является главной фишкой фильма.

Сам Джармуш считает, что «Патерсон» — это фильм о любви, портрет двух людей, которые готовы принимать друг друга такими, какие они есть, и не пытаться переделать. Принимать близких, а не судить — что ж, с этим трудно поспорить.

Автобіографічні твори Л. Українки

Все життя Лесі Українки було подвигом, прикладом справжньої мудрості та волі. Хвороба позбавила Лесю змоги вести нормальний спосіб життя, єдиною відрадою стала творчість, вірші, у яких не було жодного слова нарікання на несправедливу долю.

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі? Ви чули, раз я завела жалі та голосіння, – то ж була буря весняна, а не сльота осіння. А восени… Яка журба, чи хто цвіте, чи в’яне, тоді й плакучая верба злото-багряна стане. Коли ж суворая зима покриє барви й квіти – на гробі їх вона сама розсипле самоцвіти.

Contra spem spero! (лат. Без надії сподіваюсь!)

Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть – і настане Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей – Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні!

До мого фортепіано​

Мій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго… Жаль мені! З тобою звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки веселі і сумні. То ж при тобі, мій друже давній, вірний, Пройшло життя дитячеє моє. Як сяду при тобі я в час вечірній, Багато спогадів тоді встає! Картина повстає: зібравсь гурточок, Провадить речі, і співа, й гука, На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок Чиясь весела виграва рука. Та хто се плаче там, в другій хатині? Чиє ридання стримане, тяжке?.. Несила тугу крить такій малій дитині, Здавило серце почуття гірке. Чого я плакала тоді, чого ридала? Тоді ж кругом так весело було… Ох, певне, лихо серцем почувала, Що на мене, мов хмара грізна, йшло! Коли я смуток свій на струни клала, З’являлась ціла зграя красних мрій, Веселкою моя надія грала, Далеко линув думок легкий рій. Розстаємось надовго ми з тобою! Зостанешся ти в самоті німій, А я не матиму де дітися з журбою… Прощай же, давній, любий друже мій!

Як дитиною, бувало, Упаду собі на лихо, То хоч в серце біль доходив, Я собі вставала тихо.

“Що, болить?” – мене питали, Але я не признавалась – Я була малою горда, – Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене Жартом злим кінчиться драма І от-от зірватись має Гостра, злобна епіграма, –

Безпощадній зброї сміху Я боюся піддаватись, І, забувши давню гордість, Плачу я, щоб не сміятись.

Мріє, не зрадь!

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила, Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей. А тепера я в тебе остатню надію вложила. О, не згасни ти, світло безсонних очей! Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари, не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть. Я вже давно інших мрій відреклася для тебе. Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, і тепер вже немає мені вороття. Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора. Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра. Мріє, колись ти літала орлом надо мною, – дай мені крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, а як прийдеться згинуть за теє – дарма!

Лісова пісня (уривок – останній монолог Мавки)

О, не журися за тіло! Ясним, вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, – стане початком тоді мій кінець. Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх. Я їм тоді проспіваю все, що колись ти для мене співав, ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи в гаю.. Грай же, коханий, благаю!

Цитата з поеми Лісова пісня

Матерные стихи смешные

Старею как… Ужасно, вообще. Врачи ещё проблемы добавляют: Недавно, вдруг белок нашли в моче, Наверно это яйца протекают.

Ты помнишь ли, как были мы в Париже, Где наш казак иль полковой наш поп Морочил вас, к винцу подсев поближе, И ваших жён похваливал да ёб?

Нет, вежливые люди не пропали, Еще встречаются на жизненном пути: Меня вчера так ласково послали, Что неудобно было не пойти!

Путь до кровати мучительно долог, Домой возвращаешься еле живой, Что тебе снится доктор-проктолог, Когда ты ныряешь под плед с головой?

Не приходи ко мне во сне, Ты без одежды вся нагая, А наяву приди ко мне, Покуда не пришла другая.

Увы! напрасно деве гордой Я предлагал свою любовь! Ни наша жизнь, ни наша кровь Ее души не тронет твердой. Слезами только буду сыт, Хоть сердце мне печаль расколет. Она на щепочку нассыт, Но и понюхать не позволит.

Страдаю. Мои чувства очень пылки. Схожу с ума, возможно — я маньяк. Я обожаю вас, мои бутылки Текила, водка, виски и коньяк.

Я ехал в дальние края; Не шумных блядей жаждал я, Искал не злата, не честей, В пыли средь копий и мечей.

С любовью дарит мужу Алла Анализ собственного кала.

К кастрату раз пришел скрипач, Он был бедняк, а тот богач. «Смотри, сказал певец безмудый, — Мои алмазы, изумруды — Я их от скуки разбирал. А! кстати, брат, — он продолжал, — Когда тебе бывает скучно, Ты что творишь, сказать прошу». В ответ бедняга равнодушно: — Я? я муде себе чешу.

Солнышко светит, Льдинки плывут, На льдинках лягушки лягушек @бут. Мерзнут животики, лапки скользят, Но по@уй — лягушки @баться хотят!

Я в сапог нассала, И в другой нассала, Вот стою любуюся: Во что же я обуюся?

Мама спит, она устала Ну и я играть не стала В дом гостей не привожу. Укололась и лежу.

Девочка в садике в мячик играла. Мячиком в дядю случайно попала. Дядя надулся: «У-у, егоза!» Долго на пальцах моргали глаза.

Однажды в студёную зимнюю нору Охотник свалился, теряя опору. — Мне что же, — ворчит, — до весны здесь сидеть?! Да ты оптимист! — отозвался медведь.

Понять священников несложно Закон религии суров: Доить, пока еще возможно Покорных божиих рабов.

Напрасно говорите вы себе, С женой, мол, всё с годами «образуется», У женщин «тараканы» в голове, А тараканы плохо дрессируются.

Живём хреново мы уже давно В депрессии, чтоб нам не оказаться, Бесценное, от Бога нам дано- Умение над бедами смеяться.

Вірші Ліни Костенко для дітей

Ліна Костенко написала немало віршів для дітей, тому якщо шукаєш щось для читання з дитиною або який вірш вивчити на дитяче свято, цей розділ статті тобі підходить.

Польові дзвіночки

Піднімає джміль фіранку. Каже: — Доброго вам ранку! Як вам, бджілко, почувалось? Чи дощу не почувалось?

Виглядає бджілка з хатки: — У дзвіночку добре спатки. Цей дзвіночок — як намет. Тільки дощ — як кулемет.

Чародійне слово

Хлоп’я у полі стежкою прошкує. Метелик білий в маки залетів. Чорненький котик в снопиках мишкує, вони такі під сонцем золоті!

Він ловить шурхіт, шелест, шарудіння, хапає снопик лапками двома. А миша знає слово чародійне, і він її ніколи не спійма.

Unsplash

Бабуся-Ягуся

Сьогодні ця паличка буде чарівна. Це жаба не проста, це жаба-царівна. Он котик-воркотик, он Баба-Яга між добрих людей на мітлі сновига.

Одне ж бо дівчатко, як біле гуся, сказало їй раптом: — Бабуся-Ягуся. А баба як тупне на нього ногою!.. Ото щоб Ягу називало Ягою.

Сунички

Пiд маленькими яличками У смарагдовiй травi Лiто виросло суничками — То по однiй, то по двi.

Ой, сестриченько-яличко, Ти не дряпай моє личко, Я суничок назбираю Жменьку мамi i собi!

Стихи об Украине на украинском языке

31.03.2014

Здесь будут собраны стихи о моей Родине, о Украине на украинском языке. Я буду добавлять их по мере написания…

Живу я у своїй країні

Живу я у своїй країні,

Де небо, голубе, як льон,

Де море — шовковисто-синє,

І де лунає кілька мов.

Я хочу в спокою та мирі

Свою країну підіймать,

Де люди — добрі, світлі, щирі,

Де дух свободи не зламать.

Та чорні хмари небо вкрили

Свинцем, нам дихать не дає,

Молюся:” Боже, дай нам сили,

Щоб захистить життя своє!”

Та зірка наша не погасла,

Країна нам — понад усе!

Звучать патріотичні гасла —

Народ на боротьбу встає!

Ми захистимо нашу неньку,

Такий народ не подолати,

У нас бо, як писав Шевченко:

Повстане син та поруч мати.

Кобзар писав-бо нам :”Єднайтесь!”,

Країну ми не продамо,

Схід,Захід, Південь — піднімайтесь,

Та відсіч ворогам дамо!

Збудуєм новую країну,

Щоб край наш, мов троянда цвів!

Славімо,браття, Україну!

Як нам Шевченко заповів!

11.04.2014

Сегодня, 23 августа, этот стих завоевал признание в сети и грузинские ребята сделали на него клип: http://stixoplyot.ru/klip-ot-gruzinskoj-molodezhi-v-podderzhku-ukrainy, а в соцсетях активно постятся строки из стиха. Хотелось бы, чтобы все, кто его размещают у себя на страничках, указывали авторство и читатели знали, что этот стих написала криворожанка Светлана Александрова, которая до последних событий писала стихи лишь на русском языке.

Молилась мати

Молилась мати. У кутку стояла,

Для сина доленьки просила у Святих,

Він був далеко, та стара не знала,

Що вже нема її соколика в живих.

І свічка полум’ям червоним мерехтіла,

Чаділа димом в стелю, чорним та їдким,

Стара у Господа багато не просила:

Щоб повернувся син до матері живим.

А за вікном зима скрегоче та лютує,

На небі янголи похмуро-мовчазні,

Господь молитви материнської не чує,

І слізьми землю укривають матері.

 Загинув син, кати за правду вбили,

Та не дозволимо нікому нас  зламати,

Боротись будемо, допоки стане сили

І поки молиться під образами мати.

25.04.2014

Вірш про Україну

Коли-небудь моя країна

Очиститься від гнилі,

Й розквітне ненька-Україна,

Де люди : щирі, милі

Нову державу розбудують,

Де буде лад та спокій,

А поки нелюди панують,

Йде бій на смерть, жорстокий.

Допоки зграя кримінальна

Державу розкрадає,

Людей, катуючи брутально,

Нам спокою не має.

Але здолаємо ми все:

Утому, біль та втрати,

Країна нам — понад усе,

Бо то є наша Мати.

 18.05.2014

24 серпня  — День Незалежності України. Це свято моєї  країни, на долю якої в цьому році випало багато віпробувань. Багато сліз та горя. Але я вірю, що Україна переможе всі негаразди, та розквітне знову, немов та квітка, після дощу. Я хочу побажати усім своїм землякам : єдності, добробуду, миру та злагоди. Коли ми разом, то можемо вистояти у любій біді. І хай над нашою Україною завжди  буде сине небо, як на прапорі, а на полях колоситься хліб, виграваючи золотом, як на нашому прапорі. Бо то є найвелике щастя, коли в твоїй краіні мир та злагода. Кохаю тебе, Україно моя.

Відповідь синові

Що можу сказать про свою Батьківщину на свято?
Лиш те, що кохаю, люблю свою землю, свій край,
Хіба треба слів, щоб любов передати, багато?
Ти серце і душу країні, дарунком відай!

Не треба слів пафосних, пристрастних та емоційних,
Достатньо робити величні та добрі діла,
Любов — то мов пісня, мов трунок, п’янкий, чудодійний,
Що вогником в серці, мов свічка горить та пала.

В житті є всього, але хочу тобі я порадить:
Ти цінну одну просту річ назавжди пам’ятай
Людиною зватися може лиш той, що не зрадить
Свою Батьківщину, народ свій, свій дім та свій край!

21.08.2014

Красивые стихи на украинском языке

28.11.2013

Кобылянская -Строган Лариса Николаевна,

 которая печатала свои произведения под псевдонимом СОНЯ БУРЭ, написала много стихотворений на родном, украинском языке, который отличается мягкостью, певучестью и душевностью. И слушая эти красивые стихи на украинском языке нельзя оставаться спокойным и безучастным. В них заложена житейская мудрость, материнская боль, и дочерняя любовь к своей земле, к своей Родине и к своему народу. Стихи, пронзительные и настолько точно передающие смятение и горечь автора, настолько болючие, что они остаются актуальными и по сегодняшний день. Читайте красивые стихи на украинском языке Сони Бурэ, вдумывайтесь, сопереживайте и пусть то многое, что передано в стихах, найдет отклик и в Вашем сердце.

Діти

«Боже, людоньки, які гості в хату!»-

Бігає, мечеться сива мати, —

— Діточки, проходьте, сідайте!

На вас надивитись дайте,

Синочки, дочечки, онуки! —

Плачуть старі очі, тремтять старі руки.

Бігає, пригощає, клопочеться,

Якнайкраще матері хочеться.

— Діточки, любі, покуштуйте меду!

— Не турбуйтесь мамо. Не треба!

— Ми ненадовго — післязавтра з хати.

В дорогу знову… — осіла мати.

“ Як же так скоро і чого мало?

— На море їдемо, мамо..”

Затрусилися руки, сльоза затьмарила:

— А я виглядала вас, ночами марила.

Вийшла з хати, в городі схилилася,

Гірка сльоза на землю скотилася,

На зелену цибулю, перші огірочки,

Отакі тепер сини, отакі тепер і дочки.

Вечерю зібрала, корову здоїла,

Сама не пила, сама не їла,

Перехрестилася в куток хати,

Гості наморені пішли спати,

Сини та невістки, малії онуки,

Сіла стара мати, та склала руки.

Котик хвостом коло неї треться:

“Мур-мур мамо, мине -минеться,

“Мур-мур мамо”, сама з собою,

Та ще хатина завжди з тобою,

З гачками від колисок, кілочками,

З пам’яттю, з синами і дочками,

З буйними мальвами під вікном,

З, вишитим долею, рушником.

Сплять хати, село потонуло.

— Надіє, нащо мене обманула?

Я ж чекала, я ж виглядала!

Та що я з цього, надіє, мала?

Заспівала тихо, про широке поле,

Про роки далекі, “доле, моя доле”,

Пісня полетіла у світи далекі,

Туди, де літають восени лелеки,

З вітром разгубилась, та й кудись пропала,

А мати співала, гірко так співала..

13.07.1981

Летіли лебеді

Через усе моє життя
Летіли лебеді далекі…
Я придивлюсь, я оглянусь,
А то — лелеки…
Через усе моє життя
Летіли лебеді без пари.
Я придивлюсь, я оглянусь,
А то думок » отари».
Через усе моє життя
Летіли лебеді крилаті,
Я придивлюсь, я оглянусь,
Аж одцвіло моє латаття…
Через усе моє життя
Летіли лебеді, чекала…
І… їхній пух і вічна чистота
Мені в волосся потайки упали.
Летіли лебеді без пари,
Дивлюсь і плачу. Білі хмари…

Старий журавель

Старий, старий журавель
Водичку черпає,
І прохожих, і своїх,
Усіх напуває.
Похилився журавель —
Роки покосили,
Нема теперь криниченьки,
Де всі люди пили.

До людей

Порубали деревця: сосну та ялицю,
В куток дерево поставлять — будуть веселиться,
Плачуть зрубані пеньки гіркою сльозою.
Люди черстві та жорстокі, що роблять з тобою!
Чи нема що прекрашать?
Є з чим святкувати,
Перестаньте ліс рубать,
Ліс треба саджати.

Весна 

Ступає тихо по землі
Весна з розкішним косами,
Босоніж, теплими ногами
І ніжки дріботять малі.
Неначе крила руки ті,
Махають птицями у небі,
Квітують котиками верби,
І дні приходять золоті.
І пахне зорана рілля,
Струмок пробудженний хлюпоче,
І мати-й-мачуха захоче
Набрати сили для зілля.
Шпаки танцюють хороводи,
І піднімають ріки води,
І проліски весну вітають-
У лісі біло розцвітають.